Gen-A (Ген-А, науково-фантастичне оповідання)

Частина 1. Викрадення заради блаженства

Він лежав на м’якій шовковій оттоманці під тінню прозорого навісу. Поруч, на дерев’яному столику, потіла кришталева карафка з прохолодним напоєм. Кожен подих наповнювався радістю від споглядання пейзажу, який люди з континенту бачили хіба що на стародавніх голографічних листівках: безкрайній океан, смарагдові пальми та сліпучо-білий пісок райських островів.

Тут не було жодних індикаторів патогенів. Жодних розпилювачів дезінфектора, що кожні п'ять хвилин зрошували б повітря стерильним туманом. У світі Марка цей острів позначили б Чорним кольором — зоною абсолютної біологічної смерті, куди навіть у важких герметичних бронекапсулах заїжджали лише військові чи смертники. Для звичайних мешканців континенту вищим благом була Блакитна зона — стерильний, ультрафіолетовий рай, куди Марк потрапив завдяки вигідному, але геть позбавленому почуттів шлюбу. У Жовтій зоні він ходив у респіраторі, у Червоній — не знімав суцільного скафандра.

А тут жінки ходили напівоголеними.

Вона з’явилася з боку пальмового гаю — струнка, з засмаглою шкірою. Кожен крок - наче танок  мідного блиску і мерехтливих тіней. На ній був лише легкий, майже невагомий перев'яз із шовку, який більше підкреслював, ніж ховав природну досконалість тіла. На плечі висів лук — не античний дерев’яний реквізит, а витончений виріб із надлегкого композиту, прикрашений тонкою різьбленою в’яззю та фігуркою сокола біля рукояті.

Астра.

Вона кинула на столик оберемок свіжих фруктів і глянула на Марка. Її очі мали дивний, майже сталевий відтінок. У них не було й краплі тієї виснаженої тривоги, яку Марк щодня бачив у дзеркалі чи в очах своєї дружини, коли ті перевіряли щоранкові аналізи крові.

— Ти смішний, Марку, знову поправляєш респіратор, якого нема, — її голос звучав м'яко, але в ньому відчувалася закарбована, природна зверхність. — Заспокойся. Тут немає чим заразитися. Наше повітря чисте, бо ми робимо його таким.

Марк сів на оттоманці, провівши долонею по обличчю. Спогади про те, як його викрали, досі плуталися. Напад на їхній транспортний обоз у Червоній зоні був швидким і безжальним. Амазонки просто випалили системи зв'язку й керування високочастотним імпульсом, розрізали броню й забрали його. Їм не були потрібні ані дефіцитні товари, ані викуп за заручника.

Спочатку це здавалося жахливим сном, який раптово перетворився на казку. Його годували найкращими стравами, плекали, тримали у комфорті, про який мешканці континентальних бункерів не могли й мріяти. Жінки тут були недосяжно красивими, сильними, величними. Вони дивилися на нього з захопленням і цікавістю, як на коштовний, рідкісний трофей.

Це виглядало як здійснення найпотаємніших юнацьких мрій Марка — хлопця, який колись вважав себе вправним мисливцем за жіночими серцями. Але тепер, серед цієї дикої краси й відкритого неба, всередині Марка липким холодком розросталося передчуття: цей рай мав свою, поки що приховану від нього ціну. І ця ціна йому зовсім не сподобається.

Частина 2. "Починай"

Павільйон для чоловіків нагадував розкішний тропічний сад, накритий прозорими навісами від полудневої спеки. Тут було все для ідеального відпочинку: басейни з прохолодною джерельною водою, завжди приємна музика, м'які ложа й найкращі страви. Але Марк швидко зробив для себе гіркий висновок: він тут лише один з мешканців зоопарку. Двоє інших бранців — згаслі, звикли до всього хлопці з Жовтої зони — сумно міряли кроками стежки або байдуже жували фрукти, чекаючи вечора. Вони давно перестали бути людьми, перетворившись на доглянутих, ситих тварин.

У культурі амазонок залишилися спотворені відгомони давніх людських традицій. Їм усе ще потрібна була ілюзія залицяння: тихі розмови перед заходом сонця, обмін поглядами, коротка фліртова гра. Це створювало химерне враження, ніби ти перебуваєш на справжньому побаченні. Але ця ілюзія розпадалася в один міг. Тільки-но амазонка вирішувала, що формальностей дотримано, її голос втрачав м'якість і ставав холодним, як сталь: "Починай".

І чоловік був зобов'язаний виконати свою функцію. Без затримок. Без права на втому чи власне бажання. Відмова або фізична неспроможність означали лише одне: ти — бракований експонат.

Минали місяці. Острів жив своїм розміреним, майже безтурботним життям. Марк спостерігав за жінками племені й бачив, що з розмноженням у них, на перший погляд, усе ідеально. Кілька амазонок ходили з округленими животами, оточені турботою та пошаною. Вони народжували міцних, здорових дівчаток з такими ж сяючими сталевими очима. Світ амазонок здавався Марку гармонійним біологічним дивом — процвітаючою расою, яка подолала всі хвороби й загрози постапокаліпсису.

Але для самого Марка цей час перетворився на глибоку внутрішню трансформацію. З кожним візитом Астри між ними виникало дещо більше, ніж біологічний ритуал. Вона приходила до нього не лише за розкладом, а й просто так — посидіти в тіні пальм, послухати його розповіді про дивний, закований у скло та метал світ континенту.

Це не було просто пристрастю. Це було дике, майже божевільне відчуття єдності, яке Марк — колишній цивілізований мисливець за жіночими серцями — не відчував ніколи у своєму стерильному шлюбі. У її обіймах, під сухим подихом океанського бризу, він уперше дізнався, що таке справжнє кохання. І Астра — горда завойовниця, яка звикла дивитися на чоловіків як на біологічний ресурс, — раптом почала затримуватися біля його ложа набагато довше, ніж вимагав звичай. У її сталевих очах з'явилася теплота, яка лякала її саму.

Він спостерігав за нею, бачив, як вона змінюється поруч із ним, і вірив, що попереду на них чекає щасливе майбутнє в цьому квітучому раю. Марк ще не знав, яку таємницю береже ця необмежена краса.

Частина 3. Ціна досконалості

Того вечора Астра прийшла пізно. Місячне сяйво вже розрізало океан срібною доріжкою, а тихий шелест пальмового листя створював ілюзію спокою, але Марк одразу відчув її внутрішнє напруження. Вона не сіла поруч, як зазвичай, а довго стояла біля краю павільйону, вдивляючись у темряву. Коли ж нарешті опустилася на ложе, її руки тремтіли.

Вона заговорила пошепки, з важкими паузами, відкриваючи йому те, про що амазонки ніколи не розповідали бранцям. Астра зізналася, що за останні пів року вона була вагітна тричі. І тричі її тіло спокійно, майже непомітно позбувалося плоду на третьому чи четвертому тижні. Жодна з цих вагітностей так і не переросла у нове життя. У її голосі відчувався такий глибокий, випечений біль, що в Марка стиснулося серце.

Він пригорнув її до себе, гладячи гарячі плечі, і м'яко вимовив: — Не карай себе, Астро... Ти не винна. Організм іноді зраджує. Зрештою, не всі ваші жінки ідеальні, у кожного є свої слабкості та хвороби. Ти все одно найкраща для мене.

Різкий, пекучий біль у щоці змусив Марка відсахнутися.

Астра зірвалася на ноги, її обличчя спотворилося сумішшю гніву та невимовного розпачу. Вона важко дихала, зібгавши кулаки, а її сталеві очі блищали від сліз, які вона люто намагалася стримати.

— Дурню! Який же ти сліпий, немічний дурень! — її вигук прорізав нічну тишу, але вона одразу стишила голос до сиплячого, небезпечного шепоту. — Хвороба?! Ти думаєш, це моя особиста хвороба?!

Вона нахилилася до нього, схопила за комір тонкої сорочки й струсонула з силою, якої Марк від неї не очікував.

— Це не хвороба, Марку! Це наш ген-A! Наше досконале, непереможне прокляття! Наша імунна система така агресивна, що вона вважає чужорідною пухлиною будь-який плід, який не успадковує в потрібній формі ген-A!

Вона випустила його сорочку й гірко всміхнулася, провівши долонею по обличчю: — Три з чотирьох, Марку... Сімдесят п'ять відсотків наших дітей гинуть, так і не зародившись! Наш організм убиває хлопчиків ще в перші тижні. Також він убиває звичайних дівчаток. Виживають лише такі, як ми. Щоб народити одну доньку, кожна з нас повинна пройти через серію зачать і болісних втрат. Чоловік для нас — це неефективний, бракований біологічний ресурс, від якого ми залежимо, але який у трьох випадках із чотирьох дає нам лише біль!

Марк сидів занімілий. Велична краса райських островів на очах розсипалася на порох. Він дивився на горду, сильну амазонку й бачив перед собою рабиню власної біології, ув'язнену в досконалому тілі, яке щодня вело безжальну війну проти власного потомства.

— Ви не вищі за інших... — тихо мовив він, усвідомлюючи всю трагедію. — Ви просто заручники власного геному.

— Ми — це ген-A, — відрізала Астра, й у її голосі знову з'явилися крижані нотки, якими вона намагалася захистити своє розбите серце. — Амазонки. І ми не маємо права на слабкість.

Частина 4. Бракований ресурс

Одного разу сталося дещо абсолютно неприйнятне. До павільйону зайшла інша амазонка — висока, золотоока, теж з досконалим різьбленим луком за плечима. Вона оглянула Марка з холодною оцінювальною цікавістю, присіла поруч і затіяла залицяльну розмову, дотримуючись традиції. Марк сидів, мов кам'яний, відповідаючи, як того вимагали звичаї. Але перед його очима стояв лише образ Астри: її сміх, її бронзова шкіра, її дикий, чистий запах без жодних дезінфекторів.

Жінка підвелася, скинула шовковий перев'яз і вимовила те саме коротке, сухе слово: "Починай".

Марк підвів очі. Усе його тіло стиснулося від огиди. Тільки зараз він збагнув жахливу іронію своєї долі: людина, яка все життя гралася почуттями інших, тепер була здатна належати лише одній-єдиній жінці. Його серце було зайняте. А разом із серцем відмовилося підкорятися й тіло.

Він просто не зміг.

Золотоока амазонка заніміла від обурення. Її обличчя спотворилося гнівом, а рука мимоволі лягла на рукоять мисливського ножа. Зламаний інструмент не мав права перебувати в саду. Вона не стала бруднити руки на місці, лише плюнула під ноги Марку і, накинувши перев'яз, швидким кроком вийшла з павільйону.

Скарги на Марка надходили все частіше. Старійшини селища не могли довго давати "другий шанс". Зіпсований самець, що втратив функціональну придатність, вважався марнотратством ресурсів племені та загрозою для дисципліни. Світанок Марк не повинен був зустріти.

Астра з'явилася серед ночі, коли табір поринув у тишу, а над океаном завис глухий туман. На ній був тактичний бойовий пояс з міні-ракетами і ніж на стегні. У руках вона тримала дивний, важкий пакунок із цупкої синтетичної тканини.

— Уставай. Швидко, — її голос був сухим від прихованого розпачу. — Вони прийдуть за тобою за годину.

Вона не стала чекати запитань, схопила його за руку й вивела з павільйону крізь таємний вихід у пальмовому гаю. Вони прослизнули до прибережної скелі, де у вузькій розпадині був захований легкий аерокоптер з беззвучними ізотопними двигунами у гвинтах.

Астра кинула пакунок на сидіння і зітхнула. Її сильні руки як завжди вправно схопили штурвал.

— Куди ми?.. — тихо запитав Марк, сідаючи поруч. — Ти біжиш зі мною?

Вона глянула на нього зі страдницькою посмішкою, і в цьому погляді було стільки болю та нерозтраченої ніжності, що в Марка перехопило подих.

— Ні, Марку. Я повертаю тебе додому. До твоїх скафандрів і твоєї дружини.

Частина 5. За склом

Аерокоптер піднявся беззвучно, мов живий птах, і стрімко полинув над нічним океаном. Внизу блищали чорні хвилі, а попереду, на горизонті, вже жевріли тьмяні вогні континенту — світу, розмежованого кольоровими позначками біологічної небезпеки.

Астра розгорнула синтетичний пакунок. Усередині лежав суцільний герметичний скафандр Червоної зони з прозорим шоломом.

— Вдягай, — тихо мовила вона, не зводячи очей від курсу. — Скоро ми вийдемо з чистої зони, і твоя імунна система буде недостатньою.

— Астра, зупинися! — Марк схопив її за руку. — Чому ти не можеш залишитися зі мною? Вони вб'ють тебе, коли дізнаються, що ти допомогла мені втекти! Ходімо в мій світ, я захищу тебе, ми знайдемо спосіб...

Вона перебила його гірким, сумним сміхом, у якому бриніли сльози.

— Захистиш? У вашому світі я або буду вбита щойно втрачу пильність, або стану об'єктом у ваших лабораторіях. Вони розріжуть мене на молекули, намагаючись виділити ген-A. А на островах мене ще можуть пробачити, головне — щоб ти там більше не залишався. У нашому племені статус чоловіків визначений поколіннями. Особисті почуття у нас під суворою забороною, бо вони руйнують порядок. Ми не можемо жити разом у твоєму світі. І не можемо в моєму. А третього світу просто не існує.

Вона спрямувала аерокоптер униз, зупинивши його за кілька сотень метрів від прибережного шлюзу Жовтої зони. Двигуни стишили оберти, зависнувши над вогким піском.

— Найкраще, що ми можемо зробити, Марку, — це спробувати повернути все так, ніби цього викрадення ніколи не було, — її голос здригнувся. — Ти повернешся до свого стерильного життя. До своєї дружини. А я... я далі нестиму свій ген-A.

Вона взяла шолом і майже силоміць наділа його на Марка, герметично зафіксувавши замки на комірі. Клапани з шипінням подали кисень — сухий, безбарвний, просочений нудотним запахом озону та дезінфекторів.

Через прозорий пластик Марк простягнув до неї руку, але відчув лише холодну й гладку перешкоду. Астра притулилася своєю гарячою бронзовою щокою до скла його шолома, заплющивши очі. Це був їхній останній дотик — крізь глуху стіну двох несумісних і одночасно нероздільних світів.

— Іди, — шепнули її губи за склом.

Вона виштовхнула його з кабіни на вогкий пісок і одразу спрямувала аерокоптер вгору, розвертаючи його назад — до райських островів, до жорстокого біологічного рабства своєї досконалості.

За два тижні Марк знову сидів у своїй стерильній квартирі в Блакитній зоні. У кутку беззвучно працював ультрафіолетовий дезінфектор, випромінюючи мертве блакитнувате сяйво. За столом навпроти сиділа його дружина, мовчки вивчаючи підсумкові показники його біохімічного аналізу крові на планшеті. Вона була задоволена: карантин Марка закінчився, і аналізи після «полонного інциденту» були в ідеальній нормі, жодних патогенів не виявлено.

Вона щось говорила йому про нові нормативи фільтрації повітря, про черговий спалах вірусу в Червоній зоні, але Марк її майже не чув.

Він дивився у вікно на заковане у прозорі куполи місто. Усі вважали амазонок величними, напівбожественними істотами, володарками досконалого здоров'я та краси. Але Марк тепер знав страшну правду. Велич гену-A була лише ілюзією, за якою ховалася трагедія жінок, приречених на вічний біль і самотність у власному ідеальному тілі.

Марк підніс руку до обличчя і доторкнувся до щоки. Йому здалося, що він усе ще відчуває пекучий біль від того давнього ляпасу й гаряче дихання єдиної жінки, яку він насправді кохав.

Але між ними назавжди застигло непробивне, холодне скло.